Я народився в одному з найзабутіших Богом місць у Росії — у невеликій селищі у Брянській області. Здавалося б, є стільки міст та інших куточків, але я з’явився на світ саме там. Чому так сталося?
Мій батько часто зловживав алкоголем, що призвело до розлучення з мамою. Можна сказати, я виростав без батька. У 20 років я досі не вмію водити машину, адже ніколи не було бажання цим займатися. Більше того, мене ще й нудить у машинах.
У віці з 12 до 16 років я жив у невеличкому містечку Московської області, куди мама переїхала з другим чоловіком. Тут я знайшов нових приятелів, проте зросла кількість друзів призвела до погіршення успішності в навчанні — до переїзду все було навпаки.
Сьогодні я страждаю від заниженої самооцінки, боюсь знайомитися з дівчатами, боюсь відмов, боюсь, що мене можуть висміяти. Мені вже 20 років, і моя шкіра досі проблемна — підліткові вугрі. Хоча я й бачив випадки і гірші, особливо на обличчі, але навіть це сильно б’є по моїй самооцінці. Я досі незайманий, і, щоб не зганьбитися перед найкращим другом, часто відверто вигадую історії про свої “пригоди” з дівчатами.
Нещодавно я пережив важкі любовні стосунки, які призвели до того, що мені довелося вживати антидепресанти. На щастя, я зміг від них відмовитися, але рани на психіці іноді дають про себе знати. Додатково, я помічаю за собою підвищену агресивність, і це лякає мене. Можливо, все це закінчиться тільки тоді, коли я перестану існувати як людина.
Текст виглядає занадто песимістично і безнадійно. Замість того, щоб шукати вихід із ситуації, герой просто скаржиться на життя. Варто звернути увагу на позитивні моменти та можливості для змін.