Визнання жінки, яка пройшла через розлучення. Я була одружена майже п’ять років. Спочатку все здавалось непогано: ми мали стабільні партнерські стосунки та разом управляли невеличким сімейним бізнесом. Діти ще не були у наших планах. Проте мій чоловік виявився дуже важкою людиною. Він міг декілька годин дратуватись через дрібниці або постійно висловлювати претензії, зневажаючи та принижуючи мене. Хоча ми обидва усвідомлювали, що справжня прибутковість нашого бізнесу залежить від мене, він все ще залишався на другорядних ролях. Можливо, це і стало причиною його поведінки.
Я не була щаслива у шлюбі, але уходити не поспішала. Було страхітливо, і всі мої подруги радили не поспішати, мовляв: “він не п’є, не б’є — і це вже добре”.
Врешті-решт, я зустріла іншого чоловіка, і вже майже два місяці, як офіційно розлучилася, відчуваю себе неймовірно щасливою. Він старший за мене на десять років, але це зовсім не відчувається. Це найзвичайнісінька людина, без великого статку чи неймовірних талантів, проте дуже розумний і уважний. Я вперше відчуваю, що мене справді люблять. Мій колишній чоловік лише дозволяв мені себе любити, і тепер я це розумію.
Але, незважаючи на нові почуття, розлучення дається мені дуже важко. Я була готова до цього кроку, чотири роки обговорювали необхідність розлучення, я вже давно прагнула піти, навіть у думках поділила все. Зараз я не сама, не відчуваю труднощів — ми з новим партнером винайняли квартиру, колишній чоловік не претендує на бізнес, справи йдуть навіть ліпше, ніж раніше — він своїм бурчанням лише затримував зміни.
Чому ж іноді мене охоплює нестерпна туга? Чи вкотре можу провести ніч у сльозах? Чи це депресія, чи я просто ненормальна? Я не можу обговорити це зі своїми подругами, а розмова про мій стан з новим партнером виглядає непотрібною. У нього теж були серйозні стосунки, які закінчилися через мене, але він виглядає спокійним, а мої муки його дивують. Хоча поруч із ним мені буває зовсім не сумно.
