Три місяці тому я втратив батька, але найжахливіше в цій ситуації – те, що я зовсім не відчуваю жалю чи смутку. Моя життя продовжується так, ніби його ніколи не було поруч, ніби я не переживав втрату близької людини. Чи нормально це? Чи не є це якимось несправедливим ставленням до пам’яті про нього? Від самого дитинства я не мав близьких зв’язків з батьками. Вони здавалося мені неправильними, закритими людьми. На мою думку, у них не було друзів, вони майже не спілкувались з кимось, і коли я став підлітком, я втік до бабусі. Вона жила сама, і я став її помічником. Мене
Продовжити читання