Відверта історія чоловіка, який бореться з нерозумінням оточуючих.
Досить довгий час я займався спортом, але останні чотири роки змушений тренуватись в основному самостійно, адже родина та робота не дозволяють регулярно відвідувати спортзал. Мій досвід включає в себе тайський бокс, а потім і класичний бокс, а також змішані єдиноборства. В тайському боксі я досягнув першого розряду і брав участь у змаганнях в Україні, де здобував перемоги на обласних та міських рівнях. Наостанок, я змагався по ушу — в саньда, де теж виборов місце на обласному рівні, відчуваючи потребу ще раз спробувати свої сили.
Але всього цього не достатньо, щоб вважати себе спортсменом. Я не той, хто намагається вирішувати конфлікти силою і обходиться без образ. Мені цікаві книги, зокрема твори Дена Миллмэна, які глибоко резонують із моїм внутрішнім світом, адже я вважаю себе мирним воїном. Проблема в тому, що люди навколо чекають від мене агресії і інших вчинків. Моя дружина вважає, що я слабкий, що я не можу пробитися вперед, а моя доброта лише заважає мені досягти чогось у житті. Я ж не з тих, хто готовий йти по головах для досягнення цілей.
Одного разу, під час конфлікту на роботі, я грубо проігнорував колегу, і мене заполонило почуття провини. Адже у нього є сім’я, діти, дружина, а я вчинив жорстко. Я не міг навіть подумати, що його дії можуть привести до негативних наслідків для його близьких. Натомість, я відчував гордість, коли захистив котеня або дівчину з роботи, яку всі уникали через її зайву вагу. Це були маленькі, але важливі перемоги для мене.
Зараз, маючи майже 30 років, я вже не живу в постійному пошуку схвалення з боку інших. Хоча й хочеться, щоб близькі зрозуміли мене, визнали мої вчинки, побачили, що я можу прощати образи, сплакнути від душевної пісні чи вірша, а також допомогти слабшим, не боючись виглядати смішно. Я живу згідно своїх принципів, що робить моє життя незрівнянно складнішим, але й надзвичайно цінним.